Угода за донат: добровільність чи прихований «тариф» за справедливість
Ми всі підтримуємо допомогу ЗСУ в умовах повномасштабної агресії рф. Це аксіома. Але давайте чесно: коли прокурор ставить донат як фактичну передумову для пропозиції угоди, а без грошей просто забирає папірець і каже «тоді до суду в загальному порядку» — це вже не допомога армії. Це непряма дискримінація за майновим станом.
Стаття 24 Конституції України чітко забороняє будь-яку дискримінацію, у тому числі за ознакою майна. Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» прямо визначає непряму дискримінацію: коли формально нейтральна умова (типу «добровільний внесок») ставить частину людей у гірше становище саме через їхній фінансовий стан.
А тепер подивіться на практику. У 2025 році Вищий антикорупційний суд ухвалив 109 вироків, з яких 72 (тобто дві третини!) — на підставі угод про визнання винуватості. Завдяки цим угодам на потреби ЗСУ спрямовано понад 321 мільйон гривень. За весь період з 2019 по 2025 рік — понад 682 мільйонів.
Усі ми підтримуємо допомогу армії. Але тут є важливе «але». Донат — це за визначенням добровільний внесок, а не обов’язкова умова процесуальної угоди. Крім того, під час визначення такої «добровільної» суми варто враховувати майновий стан підозрюваного чи обвинуваченого. Коли ж внесок на ЗСУ стає фактичною умовою підписання угоди, а без нього прокурор просто забирає пропозицію і йде до суду… ось тут вже пахне не допомогою армії, а звичайним майновим цензом.
Яскравий приклад з нашої адвокатської практики. В одній зі справ, де ми надаємо правову допомогу, загальна кількість підозрюваних становила 8 осіб. Їх підозрювали за ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 111-2, ч. 2 ст. 209 КК України. Під час досудового розслідування шестеро підозрюваних пішли на угоду і сплатили донат у розмірі 1 мільйон гривень кожен. Звісно, дали викривальні покази, які просив прокурор, і вказували на матеріали справи, які взагалі йдуть у розріз… Нашим клієнтам прокурор також запропонував угоду, але з умовою сплати такого самого донату в 1 млн грн. У клієнтів такої суми не було — вони ледь-ледь зібрали 100 мінімумів доходів для застави. В укладенні угоди їм відмовили саме через неможливість внести донат у потрібному розмірі. Крім того, прокурор наполягав, щоб клієнти дали покази, які не підтверджуються жодними матеріалами справи та доказами. Фактично вимагалося визнати обставини, яких у справі просто немає.
Результат: шестеро платоспроможних підозрюваних отримали угоди з пом’якшеним покаранням, а наші клієнти змушені були проходити повноцінне досудове розслідування та готуватися до суду в загальному порядку. Різниця в підході — суто фінансова.
Багатий обвинувачений платить — отримує умовний строк і спокій. Бідніший або середнього достатку — ризикує реальним строком. Це і є класичний майновий ценз у доступі до процесуального привілею, який передбачений гл. 35 КПК.
При цьому ст. 474 КПК зобов’язує суд перевірити, що угода укладена добровільно, без примусу, погроз чи інших обставин. Але як перевірити добровільність, якщо весь тиск відбувається на досудовому етапі, а суд на підготовчому засіданні зазвичай обмежується формальним запитанням «Чи добровільно підписали?» і відповіддю «Так». Десять хвилин — і угода затверджена.
Особливо цинічно виглядає ситуація, коли до «добровільного» донату додаються ще й викривальні покази. Прокурор каже: «Пиши саме так, інакше угода не полетить нагору». А нагору — це керівнику прокуратури, а потім в Офіс Генерального прокурора. Узгодження може тривати місяць-два. І в цей час обвинуваченому пропонують підписати версію подій, яку іноді на голову не натягнеш.
Результат: людина в стані стресу, часто під вартою або з підозрою, змушена обирати між «платити і брехати» або «не платити і йти на повний суд». Де тут добровільність? Де рівність сторін, про яку говорить ст. 52 КПК?
Це не поодинокі випадки. Така практика вже стала системною як у корупційних справах у ВАКС, так і в провадженнях за ст. 114-1 КК України (перешкоджання діяльності ЗСУ та інших військових формувань). У справах проти основ національної безпеки тиск особливо відчутний — там узгодження на вищому рівні майже завжди обов’язкове.
Формально прокурор має дискрецію (ст. 469 КПК) — він сам вирішує, кому пропонувати угоду. Але ця дискреція не може перетворюватися на інструмент майнової селекції. Покарання має бути справедливим (ст. 65 КК), а не залежати від розміру гаманця.
Якщо донат справді добровільний, то чому його відсутність автоматично блокує саму можливість угоди? Чому не враховується майновий стан особи, її доходи, утриманці, реальна можливість сплатити без руйнування життя родини?
Саме тут і ховається порушення принципу рівності перед законом. Багатий «відкуповується» м’яким покаранням під виглядом патріотизму. Бідніший — платить повну ціну кримінального процесу.
Ми не проти допомоги ЗСУ. Навпаки, кожен свідомий громадянин це підтримує. Але донат має залишатися саме добровільним внеском, а не прихованим «тарифом» за м’яке покарання. Його розмір має враховувати реальний майновий стан особи, її доходи, утриманців і можливості, а не ставати обов’язковою умовою доступу до процесуального привілею.
Якщо ми хочемо, щоб інститут угоди про визнання винуватості працював ефективно і справедливо, а не перетворювався на «продаж» м’якого покарання заможним, зміни потрібні вже сьогодні. Інакше замість процесуальної економії ми отримаємо нову форму нерівності перед законом.
Українське правосуддя має бути не тільки швидким, але й чесним. Навіть (і особливо) під час війни.